Більський Едуард Антонович
БІІЛЬСЬКИЙ Едуард Антонович (13. 07. 1931 – 27. 12. 2016)
Член спілки архітекторів України (1962), Заслужений архітектор УРСР (1982), Дійсний член Української академії архітектури (1995). Лауреат Державної премії СРСР у галузі архітектури — за архітектуру Київського палацу піонерів і школярів (1967).
Народився в Києві. Закінчив КНУБА (тоді – Київський інженерно-будівельний інститут) у 1956 році. Того ж 1956 року прийшов на роботу до інституту «Київпроєкт», де від 1965 року був призначений головним архітектором проєкту. В той же час у період з 1969 по 1986 роки працював викладачем кафедри архітектурного проєктування КНУБА.
Більський розпочинав свою архітектурну творчість у стилістиці радянського модернізму, працював разом із архітектором Авраамом Мілецьким (також випускником КНУБА 1941 року). У співавторстві вони працювали над проєктуванням парку Вічної Слави та низки громадських споруд у м. Києві.
Серед них:
- Київський центральний автовокзал, 1961 рік. Знаходиться на Деміївській площі та є найбільшим структурним підрозділом «Київпассервіс». У 2021 році був відкритий після реновації.
- другим спільним проєктом став Київський Палац дітей та юнацтва, 1965 рік. Це була архітектурна спроба розробити простір, максимально адаптований для потреб дитини.
Київський Палац дiтей та юнацтва й по cьогоднішнiй день вважається одним із найбільш вдалих прикладiв київськоi архiтектури другої половини ХХ століття.
До оздоблення мозаїками обох цих проєктів долучились відомі українські художники-монументалісти – Ада Рибачук та Володимир Мельниченко.
Пізніше Едуард Більський працював одноосібно, зокрема створивши проєкти житлових районів Виноградар і Синьоозерний у м. Києві, а також близько 300 житлових, громадських, меморіальних будівель і споруд у містах Києві, Одесі, Ташкенті, Москві та інших. Його будівлі сповнені руху й світла, уникають прямолінійності та статичності, вони слугують яскравими прикладами архітектури київського неомодернізму.
Архітектора Едуарда Більського можна назвати одним із найпоетичніших митців Києва. У своїх проєктах він прагнув поєднати архітектуру з природою, втілити у життя свою віру в людяність архітектури з її гармонійним злиттям з природним середовищем.
У 1971 році за проєктом Е.Більського був зведений Палац урочистих подій Дніпровського району міста Києва.
Едуард Більський став автором проекту забудови Виноградаря (1971 – 1986). Територію забудови (а це були колишні сільськогосподарські землю, які почали поглинатись великим містом) архітектор розділив на три мікрорайони та квартали з мережою пішохідних доріжок, малих архітектурних форм і бульварів, прагнучи створити комфортні умови житлового середовища, поєднавши житло з місцевим ландшафтом. Вперше ним було втілено сміливе рішення різнокольорових фасадів багатоповерхівок. У своїй творчості Едуард Більський приділяв увагу композиціям із криволінійними формами, асиметричністю, активною пластикою та залученням витворів монументального мистецтва, за що його творча манера отримала визначення “київський неопластицизм”. У свій час масив Виноградар неоднаразово вiдзначали як один із найкращих житлових масивiв Радянського Союзу, але він так і не був добудований за проєктом Едуарда Більського.
Однією з впізнаваних будівель масиву Виноградар є музична школа, яка була зведена за проєктом Е.Більського у 1983 році.
Але багато задумів та проєктів залишились нереалізованими. Серед них Палац культури. Недобудова, що руйнується з часом, і сьогодні вражає своїми формами та розміром. Одна з найбільш виразних футуристичних будівель модернізму кінця ХХ ст. в Києві могла стати реальністю. Але будівництво, що розпочалось у 1989 – зупинилось у 1993 році і футуристичний проєкт так і не отримав життя. Архітектура-мрія перетворилась на архітектуру-примару.
Забудова між вулицею Василя Порика та проспектом Георгія Гонгадзе (реалізовано частково). Архітектор Едуард Більський залишив по собі фантастичні ескізи забудови масива, алеї-бульвари з кольоровими скульптурами Любові Муравйової, які не вдалося реалізувати.
Матеріал підготовлено з відкритих джерел.