Реставратори пам’яток історії
Шевченко Валентина Петрівна
(12.10.1926 – 28.11. 2016)

Українська архітекторка-реставраторка занесена у книгу «Видатні жінки України».
Закінчила КНУБА (тоді – КІБІ) у 1957 році. Працювала в Управлінні в справах будівництва і архітектури Київського міськвиконкому старшою архітекторкою з охорони і реставрації пам’яток архітектури міста.
З 1971 по 1994 рік послідовно працювала на посадах провідної архітекторки, керівниці відділу, головної архітекторки проєктів в інституті «Укрпроектреставрація».
У 1994 – 1999 роках Валентина Петрівна працювала головною архітекторкою проєктів у державному науково-дослідному центрі архітектурної спадщини Держбуду України. Авторка понад 70 публікацій з питань історії та реставрації у фахових часописах.
За роки своєї роботи доклала чимало зусиль та своїх здібностей для збереження цілої низки історичних об’єктів у різних містах. У її творчому доробку:
- проєкт реставрації Троїцького собору в м. Глухові Сумської обл. (1957–1958);
- реставрація парадних сходів старої Одеської біржі (1959);
- реставрація трапезної Михайлівського Золотоверхого монастиря в м. Києві (1973–1982);
- відтворення огорожі з господарчою брамою Михайлівського Золотоверхого монастиря в м. Києві (1976–1982);
- реставрація Гостиного двору на Подолі в м. Києві (1971–1990);
- проєкт реконструкції Контрактової площі на історичній основі в м. Києві (1976);
- реставрація фонтану «Самсон» з ротондою на Подолі в м. Києві (1977–1982);

- реставрація будинку з гастрономом на розі вул. Сагайдачного й Контрактової площі (1980);
- реставрація порохового льоху XVIIIст. на Печерську в м. Києві (1981);
- участь у реставрації церкви Миколи Набережного в м. Києві (1985–1990);
- зала «Театру на Подолі» в м. Києві (1988–1989):
- реставрація церкви Успіння Богородиці Пирогощі на Подолі в м. Києві (1991–1997).

Граужис Олег Олександрович (16.09.1944 – 28.01.2018)

Заслужений архітектор України, народний архітектор України, лауреат Державної премії України в галузі архітектури, нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України, орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «Різдва Христового», «Святого Архистратига Михаїла»,
Член Союзу архітекторів України, Академії архітектури України, Академії будівництва України, член міжнародної організації ICOMOS.
Народився в Києві. Закінчив архітектурний факультет КНУБА (Київський інженерно-будівельний інститут) у 1971 році.
Усе його творче життя було пов’язане з інститутом «УкрНДІпроєктреставрація», де він пройшов шлях від архітектора до головного архітектора інституту.
У його творчому доробку понад 130 об’єктів реставрації, серед яких є унікальні пам’ятки архітектури.
- Успенський собор Києво-Печерської лаври

- Костел святого Миколая
- Національний оперний театр
- Залізничний вокзал у Києві
- Володимирський собор в Херсонесі
- Воскресенська церква у Форосі
- комплекс Лівадійського палацу в Ялті
- будинок київського магістрату (науково-проєктна документація, не реалізовано)
«Багато було перешкод, з якими нам довелося зіткнутися при відновленні головного храму Києво-Печерської лаври, – сказав благочинний Києво-Печерської лаври архімандрит Антоній, – Але праця, самовідданість та повна віддача Олега Олександровича богоугодній справі назавжди залишили свій слід в історії не тільки лаври, але й усієї України… Його ім’я золотими літерами вписано в історію Києво-Печерської лаври»
Державною премією України в галузі архітектури за 2003 рік відзначена його робота як архітектора над реконструкцією комплексу станції “Київ-Пасажирський”

Лосицький Юрій Георгійович (08.06.1953 року народження)

Український архітектор-реставратор. Заслужений архітектор України, член-кореспондент Академії архітектури України, член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО, член міжнародної організації ІКОМОС (Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць), лауреат премії ім. І. В. Моргилевського Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.
У 1971 році закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка, а в 1977 році — архітектурний факультет КНУБА (тоді – Київського Інженерно-будівельного інституту).
Після закінчення інституту і до 1991 року працював в інституті «Укрпроектреставрація».
З 1992 року керує власною творчою архітектурною майстернею.
Автор наукових публікацій з історії архітектури античності та середньовіччя.
Ю. Г. Лосицький безпосередньо брав участь у реставрації та відбудові багатьох пам’яток історії та архітектури Києва та інших міст.
Одним з найважливіших проєктів стала відбудова у 1997–1998 роках Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. Юрієм Лосицьким був запатентований спосіб відтворення креслень споруди за допомогою архівних фотографій.
Творчий доробок – будівництво:
Гостинний двір (Київ, 1981 р.)
Андріївська церква (Вишгород, 1994 р.)
Михайлівський Золотоверхий монастир (Київ, 1997–1998 рр.) — відбудова зруйнованої пам’ятки архітектури
Церква Різдва Христового (Київ, 2002–2005 рр.) — відбудова зруйнованої пам’ятки архітектури
Церква святого Миколая на воді (Київ) — у співавторстві з О. Мирошніченко

Каплиця на честь ікони Божої матері «Знамення» на території пологового будинку № 5 біля Севастопольської площі (Київ, 2000–2002 рр.)
Огорожа пам’ятника Богданові Хмельницькому (Київ, 1998 р.) — відтворення деталі пам’ятника, демонтованої у другій половині XX ст.
Пам’ятник Ярославу Мудрому (Київ, 1997 р.) — зведено за невеликим ескізом І. Кавалерідзе, у співавторстві з Р. І. Кухаренко
Пам’ятник захисникам кордонів України (Київ, 2004 р.)
Пам’ятник Шолом-Алейхему (Київ, 1997 р.)
Пам’ятник княгині Ользі (Київ, 1996 р.) — відновлення зруйнованого пам’ятника; у співавторстві з О. Андреєвим, Р. І. Кухаренко та ін.
Пам’ятник гетьману П. Сагайдачному (Київ, 2001 р.) — у співавторстві з М. Л. Жаріковим, Р. І. Кухаренко

Сходи до пам’ятника Магдебурзькому праву (Київ, 2013 р.)
Надгробок патріарха Володимира на Софійській площі (Київ)
Малакова Ірина Магометівна (30.04.1936 року народження)

Українська архітекторка-реставраторка, член Національної спілки архітекторів України, Лауреатка Премії імені Леся Танюка “За збереження історичної пам’яті” (2019).
Після школи вступила до Київського інженерно-будівельного інституту (тепер – КНУБА), будівельний факультет якого закінчила 1962 року.
Працювала архітекторкою науково-дослідних інститутах Дніпромісто, Півддіпротрубопровід, КиївЗНДІЕП.
З 1972 року працювала в проєктних відділах Укрпроектреставрації. Головною справою її життя стало збереження історичної спадщини. Вона розробила проєкти реставрації понад 50 пам’яток архітектури Києва та інших регіонів України.
Разом із своїм чоловіком, Дмитром Малаковим публікувалась у спеціалізованих виданнях, брали участь у заходах з історії Києва.
Історичні пам’ятки, реставровані за участі Ірини Малакової:
Національний банк України (1972–1991);
Особняк Ковалевського в Києві (1973–1974);
Трапезна церква Софійського монастиря (1974–1979);
Палацовий комплекс Лопухіних у місті Корсунь-Шевченківський (1974–2009);
Дальні печери Києво-Печерської Лаври (1975);
Покровська церква в селі Нові Петрівці (1975–1977);
Собор Антонія та Феодосія в місті Васильків (1975–1977);
Палац Воронцова в Сімферополі (1977–1978);
Московські ворота та вали Київської фортеці (1977–1979);
Воскресенська церква в Києві (1977–1979);
Дальні печери (1979);
Маріїнський палац (1980, у співавторстві);
Церква Миколи Набережного та дзвіниця (1982–1987);
корпусів № 2 заповідника «Софія Київська» (1982);
Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків (1982–2008);
Троїцька церкви Іонинського монастиря (1982–1997);
вокзал станції Жмеринка (1982–1990);
Покровська церква на Подолі та дзвіниця церкви (1984–1988);
садибний будинок у с. Бобрик на Полтавщині (1985–1986);
колона Магдебурзького права (1985–1988);
бібліотека ім. Короленка у Харкові (1986);
корпус № 42 Києво-Печерської Лаври (1986–1989);
будинок на вул. Хрещатик, 8 (1987–1989);
Троїцький собор у Сумах (1987–1989, у співавторстві);
Покровська церква у селі Пархомівка на Київщині (1987–1989);
палац Можайських у Вороновиці на Вінниччині (1987–2008);
театр імені Садовського у Вінниці (1988–1989);
водолікарня в Миргороді (1988–1989);
Покровська церква в селі Поличинці на Вінниччині (1988–1990);
Полтавське земство, нині краєзнавчий музей (1989–1995);
будинок на Андріївському узвозі, 13 (1989–1991);
канцелярія генерал-губернатора в Києві (1989–1996);
вокзал станції Могилів-Подільський (1991–1992);
Одеський національний академічний театр опери та балету (1996–2002, у співавторстві);
вокзал станції Козятин (1998–2000);
театр імені Івана Франка в Києві (2001–2009, у співавторстві),
та багато інших пам’яток.
Філіпова Тетяна Володимирівна

Архітектор-реставратор, член-кореспондент Академії будівництва України, Лауреат Державної премії в галузі архітектури 2004 року.
Випускниця КНУБА 1983 року.
Найважливіший внесок у відновлення історичної спадщини – робота над відновленням Успенського собору Києво-Печерської лаври. За цю роботу Тетяна Володимирівна була відзначена Державною премією в галузі архітектури за 2004 рік.

Тетяна Філіппова підготувала проєкт реставрації церкви Спаса на Берестові, стародавньої церкви в Києві поблизу Києво-Печерської лаври, пам’ятка архітектури XI–XII ст., яка була включена до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО.

Проєкт реставрації з пристосуванням під музей – Палац Сенявських-Чарторийських – пам’ятка архітектури національного значення – палац XVI століття, який входить до комплексу споруд Меджибізької фортеці.

Тетяна Філіппова керувала реставраційними роботами Кловського палацу в Києві, зараз в цій будівлі знаходиться Верховний Суд України.
Серед її робіт також:
- будинок київського магістрату (науково-проєктна документація, не реалізовано)
- костел святого Миколая, Київ
Макаренко Петро Якович (01.04.1953 року народження)
Архітектор, реставратор. Заслужений архітектор України (2009). Лауреат Державної премії України у галузі архітектури (2004).
Закінчив Київський будівельний технікум (1975), Київський університет будівництва і архітектури (1995).
Працює від 1975 в київському інституті «УкрНДІпроєктреставрація»: від 1991— головний архітектор проєктів, від 2015— позаштатний співробітник.
Головний архітектор проєктів:
- реставрації Успенського собору (памʼятка архітектури 11–18 ст.; 2000),
- головного корпусу залізничного вокзалу (памʼятка архітектури 1927–32; 2001, у співавторстві),

- реставрації та ремонту забудови, реконструкції інженерних мереж на Андріївському узвозі (2012) у Києві;
- реставрації Національного історико-культурного заповідника «Качанівка» (комплекс памʼяток 18–19 ст., с. Качанівка Прилуцького р-ну Чернігівської обл.; проєкти палацу та вʼїзної групи на території заповідника, 2007);


- комплексу памʼяток архітектури Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» (м. Батурин Чернігівської обл., 2009, співавтор): відтворення та пристосування Батуринської фортеці, реставрація та пристосування палацо-паркового ансамблю садиби К. Розумовського (проєкт палацу і проєкт 1-ї черги флігелів).
Антонюк Анатолій Євдокимович (06.12.1934 року народження)

Український інженер-будівельник, кандидат технічних наук (1970). Лауреат Державної премії України у галузі архітектури (1999), дійсний член Міжнародної організації ICOMOS, дійсний член Академії будівництва України, член-кореспондент Академії архітектури України, Заслужений будівельник України. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІ та ІІІ ступеня, відзнакою Президента України «Хрест Івана Мазепи» (2026).
У 1957 році закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, факультет промислового та цивільного будівництва. У 1969 році заочно закінчив аспірантуру кафедри підземних споруд, основ і фундаментів Київського інженерно-будівельного інституту. У 1970 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Вплив конструкцій фундаментів на сейсмостійкість будинків».
У 1972–1973 роках працював головним інженером-консультантом Державного проектного інституту Монгольської Народної Республіки (Улан-Батор). Від 1973 року обіймав посаду керівника відділу конструкцій, а від 1976 — головного інженера інституту «УкрНДІпроектреставрація».
З 1983 по 2011 рік очолював інститут «УкрНДІпроектреставрація».
У 1992 році був радником генерального директора Міжнародного центру з узагальнення та розповсюдження досвіду реставраційних робіт при ЮНЕОСО в м. Рим.
Має 55 друкованих робіт, 4 авторські свідоцтва про винаходи.
Його досягнення у збереженні архітектурної спадщини України надихають і вражають. Діяльність Анатолія Антонюка стала символом відродження національної духовності. Адже він очолив команду фахівців, які відновили сакральну святиню — Успенський собор Києво-Печерської лаври. Анатолій Євдокимович був науковим керівником цього грандіозного проєкту.
Не менш важливими для збереження української культурної спадщини були його проєкти з реставрації:
- Національний академічний театр опери та балету,
- Національний палац культури “Україна”,
- Гостиний двір,
- Михайлівський Золотоверхий монастирь,
- Притисько-Микільська церква
- Собор святого Георгія, м.Канів
- комплекс Свято-Катерининського (Грецького) монастиря, м.Київ,
- Володимирський собор, Херсонес
- та багатьох інших знакових об’єктів.
Відзначений Державною премією України в галузі архітектури 1999 року за за реставрацію і пристосування комплексу Грецького монастиря на Контрактовій площі в місті Києві



Тимкович Василь Юрійович (14.02.1955 року народження)

Директор інституту «УкрНДІпроектреставрація»,кандидат технічних наук, доцент, дійсний член Академії будівництва України, дійсний член Міжнародної організації Українського національного комітету IСOMOS, лауреат Державної премії України в галузі архітектури.
У 1972-1977 роках навчався на будівельно-технологічному факультеті КНУБА, у 1977-1980 роках навчався в аспірантурі КНУБА у Проблемній науково-дослідній лабораторії грунтосилікатів (нині – НДІ в’яжучих матеріалів імені В.Д.Глуховського), захистив дисертацію у 1986 році. У 1997 році заснував проєктно-будівельну фірму «Архісан» для виконання спеціальних робіт при реконструкції та реставрації будівель.
В інституті «УкрНДІпроєктреставрація» працює з 1985 року. З 2005 року – головний інженер, з 2017 року – директор інституту.
Упрродовж трудової діяльності безпосередньо брав участь у проєктуванні та виконанні реставраційних робіт:
- Успенський собор Києво-Печерської лаври,
- Маріїнський палац,
- Будівля Держтелерадіо України,
- Національна філармонія України,

- Національний банк України,
- Будівля кабінету міністрів України,
- Будівля Верховної Ради України,

- Будівля Міністерства закордонних справ України,
- Театр опері і балету в місті Одеса.
За реконструкцію та реставрацію будівлі Одеського національного академічного театру опери та балету відзначений Державною премією України в галузі архітектури за 2013 рік.

Цяук Лариса Ігорівна (24.08.1952 року народження)

Українська архітекторка-реставраторка. Заступниця директора, головна архітекторка інституту «УкрНДІпроектреставрація»; діючий член УНК ICOMOS. Вважається спеціалістом світового рівня.
Вищу освіту з архітектурної спеціальності отримала у КНУБА (тоді- Київському інженерно-будівельному інституті) у 1980 році.
Почала працювати в інституту «УкрНДІпроектреставрація» ще у 1969 році на технічних посадах. Після отримання вищої освіти стала архітекторкою «УкрНДІпроектреставрації», згодом старшою архітекторкою, керівницею групи, головною архітекторкою проєктів, начальницею комплексної архітектурно-реставраційної майстерні № 1, головною архітекторкою інституту.
Працювала у науково-дослідницькому реставраційному відділі № 1 під егідою Маріоніли Говденко, потім – у комплексній архітектурній майстерні № 1 під керівництвом Олега Граужиса.
Виступила кураторкою реставраційних робіт на пам’ятках культурної спадщини Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та Національного заповідника «Софія Київська».
Авторка та головна архітекторка багатьох реставраційних проєктів, вона підготувала та втілила в життя велику кількість важливих для збереження культурної спадщини проєктів, здійснила дослідження пам’яток архітектури та містобудування України.
Серед головних проєктів реставрації, консервації та відтворення історичних пам’яток:
Софійський собор (м. Київ),
іконостас Успенського собору (м. Київ),
Мистецький арсенал (м. Київ),
Маріїнський палац (м. Київ) – реставраційні роботи 2000-х років
Національний академічний театр російської драми ім. Л.Українки (м. Київ),
Печерські (“Лядські”) ворота (м. Київ),

Велика Лаврська дзвіниця (Київ),
Залізничний вокзал (м. Київ),
Кам’яниця Лизогуба (смт Любеч, Чернігівська область),
Введенський собор та дзвіниця (м. Ніжин, Чернігівська область),
Миколаївський собор (м. Ніжин, Чернігівська область),

Благовіщенський собор (м. Ніжин, Чернігівська область),
Георгіївська церква (с. Данівка Чернігівська область),
Іконостас Троїцької церкви (м. Борзна, Чернігівська область),
Свято-Троїцька церква (м. Приморськ, Запорізька область),
Церква Параскеви, церква 12 апостолів (м. Судак, АР Крим) та багато інших пам’яток України.
Глибченко Вадим Володимирович (01.04.1953–12.07.2000)

Архітектор, лауреат Шевченківської премії (1983).
Народився в Києві. З 1973 року він працював у «Укрпроектреставрації», де розпочав свій професійний шлях на посаді техніка науково-дослідного реставраційного відділу № 5. Закінчив КНУБА у 1983 році, вже маючи великий практичний досвід роботи.
У 1986–1990 роках працював головним архітектором «Укрпрофспортпроекту». У цей період він поєднував реставраційні завдання з проектуванням сучасних спортивних споруд (баз і стадіонів для сільських спортивних товариств). У 1991–1995 роках очолював управління спортивних споруд Центральної ради спортивного товариства «Колос. З 1995 року Вадим Володимирович працював на творчих засадах, займаючись окремими архітектурними замовленнями, консультуванням у реставраційних проєктах і розробкою концепцій міських просторів.
Головна сторінка його життя – участь у реставрації Маріїнського палацу в Києві.
У 1979-1982 була проведена масштабна реконструкція палацу, були відтворені інтер’єри палацу за фотографіями 70-х років ХІХ сторіччя.
У 1983 році авторський колектив у складі інженера А. Яворського (керівник колективу), архітектора і мистецтвознавця І. Іваненко, архітекторів Л. Новікова, В. Шкляра, техніка-архітектора В. Глибченка, інженера А. Хабінського, скульптора Є. Куликова відзначено Державною премією Української РСР імені Т. Г. Шевченка в галузі архітектури за реставрацію пам’ятки архітектури 18 ст. — Маріїнського палацу в м. Києві.
Вадим Глибченко у цьому грандіозному проєкті виконав величезну частину детальної проєктної роботи. Йому належали ескізи дерев’яних виробів — вікон, дверей, оздоблень, декоративного ліплення, а
також проєкти інкрустованих паркетів, мармурових підлог, зовнішнього благоустрою, фонтанів і головних вхідних порталів. Його креслення були настільки точними, що майстри, які виконували їх у матеріалі, називали їх «живими».
Діяльність Глибченка не обмежувалася лише Києвом. Масштаб його роботи проявився у реставрації:
– Володимирський собору-усипальниця адміралів у Севастополі,
– Трьохсвятительська церква в Диканьці,
– Одеська філармонія (колишньої біржі)
– об’єкти на Приморському бульварі Одеси.
Отченашко Віталій Федорович (11.03.1942 року народження)

Архітектор-реставратор, Заслужений архітектор України (1999), член-кореспондент Української академії архітектури (2001).
Закінчив КНУБА (Київський інженерно-будівельний інститут) у 1965 році.
Працював у київському інституті «УкрНДІпроектреставрація», у 1989 – 2004 роках – головний архітектор цього інституту.
Брав участь у реставрації пам’яток архітектури:
– трапезна церква та Будинок митрополита Національного заповідника «Софія Київська», – будинки 12–19 століття на Подолі (м.Київ),
– Києво-Могилянська академія (м.Київ),
– Замкова церква у смт Меджибіж (Хмельницька область),
– собор домініканського монастиря (м.Вінниця),
– садиба Масюкових у с. Бобрик (Гадяцький район Полтавської області),

– фортеця Каламіта (м.Севастополь),
– Ґенуезька фортеця (м. Судак, АР Крим);
– пристосування садиби 19 ст. на вулиці Покровська, № 5 під резиденцію посла США,
– відбудова церкви Успіння Богородиці Пирогощі (м.Київ).
Автор низки проєктів нових будівель, зокрема церкви Стрітення Господнього (м.Вінниця) (2009 – 2021).


