Науково-дослідний інститут в’яжучих речовин і матеріалів ім. В.Д. Глуховського

1957 рік. Випускник КІБІ 1946 року Віктор Дмитрович Глуховський почав свою роботу в Київському інженерно-будівельному інституті на посаді доцента кафедри залізобетонних конструкцій. Молодому науковцю спало на думку виготовляти будівельні матеріали із землі. Ідеї про нові цементи зародились у нього ще у роки другої світової війни. Встановлення професором Глуховським у 1957 році в’яжучих властивостей сполучень лужних металів змінило традиційні уявлення про в’яжучі властивості мінеральних речовин.

 У тому ж 1957 році паралельно з роботою на кафедрі залізобетонних конструкцій В.Д.Глуховський засновує лабораторію грунтосилікатів. Це дозволяло присвятити себе науковим дослідженням.

Першим її завідувачем після співбесіди з В.Д.Глуховським став Володимир Васильович Гончаров.

Завідувач лабораторії мав стати помічником у вирішенні господарських питань лабораторії, керувати будівельними роботами під час будівництва лабораторного корпусу, здійснювати надзор за процесом виготовлення контрольних зразків, та багато чого ще… за бажанням він мав можливість брати участь у науково-дослідних роботах лабораторії.

Лабораторія розмістилась на першому поверсі двоповерхової будівлі у дворі КІБІ, який тоді знаходився за адресою бульвар Шевченка, 78 (де зараз Міністерство освіти і науки України). Навпроти цієї будівлі був вхід в давно закинуте бомбосховище, яке стали використовувати для технологічних та складських цілей. На перших порах зразки з грунтосилікатів виготовлялись в більшості студентами-практикантами в приміщенні вищезгаданого бомбосховища, яке своїми силами привели до відносного порядку – підведено електрику, воду, зроблено санвузол.

Першою помічницею Віктора Дмитровича стала студентка 4 курсу технологічного факультету Віра Чіркова, на допомогу часто приходив друг і колега доцент кафедри будівельних матеріалів Ігор Олександрович Пашков. В роботах почали брати участь співробітники кафедр фізики, хімії, будівельних матеріалів, інших.

Перше лабораторне обладнання потрапило до лабораторії з медичного інституту як списане та підлягаюче утилізації. Це було старе медичне обладнання – дві сушильні шафи, піч, автоклав низького тиску, мікроскоп, стерилізатор, набір хірургічних інструментів, пробірок, мірних стаканів, колб… Після перевезення всього цього до лабораторії кількість та якість експериментів зросли суттєво, а також збільшилась кількість співробітників. У роботах під керівництвом Глуховського почали брати участь співробітники кафедр фізики, хімії, будівельних матеріалів.

У 1962 році були завезені дві залізобетонні блок-кімнати, які тоді розробили в київському інституті НДІБК, вони дозволили науковій роботі вибратись з підземелля на поверхню…

В лабораторії було отримано весь комплекс нових мінеральних будівельних матеріалів, подібних до тих класичних, що застосовувались в будівництві того часу. Насамперед, це бетони від найлегших пористих до важких, кераміка, піноскло, а також фарфор та фаянс.

 Отриманими результатами наукових досліджень зацікавились науково-дослідні інститути, згодом – і телебачення. Перша телевізійна передача про нові будівельні матеріали – грунтосилікати мала великий успіх серед будівельників. Тоді до КІБІ стало надходити багато заявок від будівельних організацій з пропозиціями щодо випуску дослідної партії виробів та конструкцій з шлаколужних бетонів, а також укладались договори щодо подальшого проведення науково-дослідних робіт.

Зацікавились науковими розробками лабораторії спеціалісти з заводів Франції, Бельгії, приїздили в КІБІ вчені-керамісти з Німеччини та Болгарії, а В.Д.Глуховського запросили читати лекції у Чехословаччину.

У 1963 році було закуплено 12 залізобетонних блок-кімнат і у вересні розпочалось будівництво двоповерхового лабораторного корпусу у дворі інституту.

До кінця 1963 року двоповерхова будівля була змонтована, за допомогою співробітників лабораторії та студентів було зроблено внутрішні роботи. І в середині 1964 року науково-дослідна лабораторія грунтосилікатів стала самостійним науковим підрозділом КІБІ із власним банківським рахунком та бухгалтерським обліком. До складу лабораторії тоді вже входили: один кандидат хімічних наук Олена Олександрівна Станчевська, інженери Жанна Скурчинська, Гергій Желудков, Олександр Костенко, Світлана Богданова, Дмитро Бойко, аспіранти Ірина Петренко, Володимир Пахомов, Наталія Македон, та ще шестеро студентів, які працювали лаборантами і препараторами. Результати досліджень публікувались у наукових збірниках та монографіях.

Для оперативного обслуговування науково-дослідного процесу була придбана вантажна машина УАЗ, яка з часом була замінена на автобус ГАЗ. Завдяки старанням Олександра Костенка наприкінці 1963 року лабораторія була оснащена сучасним обладнанням.

На інженерну посаду прийняли фізика Юрія Ролль, який втілив свій досвід радіолюбителя в дію, модернізував рентгенівську установку та інше обладнання, брав активну участь у фізико-хімічних дослідженнях зразків грунтосилікатів.

Вже на початку 1960-х років багато робіт вийшли на стадію промислового використання. Наприкінці 1962 року з монолітного грунтосилікатного бетону була збудована перша дослідна ділянка магістрального каналу Бортницької зрошувальної системи, трест «Дунайводбуд» змонтував десятки кілометрів лотків зрошувальних систем, трест «Київметробуд» виготовляв тюбінги, а ще плити перекриття, безнапорні труби, тощо. Результати багаторічних досліджень меліоративних споруд довели перевагу шлаколужного бетону.

Влітку 1964 року натурні випробування довговічності зразків та конструкцій з шлаколужного бетону проводились в місті Одеса, на будівництві першої черги протизсувних споруд на пляжі Отрада. Технічна інформація з цього питання викладена у монографії В.В.Гончарова «Гидротехнические бетоны» К., Будівельник, 1978 р.

Результати натурних випробувань довели, що шлаколужні бетони В.Д.Глуховського в умовах впливу морської води та мінералізованих грунтів мали безумовну перевагу над бетонами на основі цементу!

У середині 1965 року Віктор Дмитрович Глуховський готувався до захисту докторської дисертації, яку в тому ж році успішно захистив, розвиваючи і поглиблюючи тему  «Грунтосиликаты, их  свойства, технология изготовления и области применения»…

Експедицій в тому році не було. Але команда В.Д.Глуховського готувалась до експедиції по Чорноморському узбережжю на літній період 1966 року, яка здійснилась, була цікавою, успішною, насиченою подіями.

У 1968 році науково-дослідна лабораторія отримала статус проблемної (одна з 16 у колишньому СРСР) .

Досягнень було багато. На вулицях центру Одеси красувалися сіро-сині (такий колір нашого бетону) тротуарні плитки, під Татарбунарами пролягали сотні метрів водопостачальних залізобетонних лотків зрошувальної системи,  узбережжя Чорного моря укріплені спеціальними корозійностійкими плитами, такі ж плити витримували величезне корозійне навантаження в силосних траншеях у Запорізькій області. Декілька років вся «команда» засвоювала ресурси Узбекистану, де потім був запроектований і введений в експлуатацію бетонозмішувальний вузол для використання шлаку місцевого електротермофосфорного виробництва. Багато років експлуатації ці вироби демонстрували свою довговічність. Важливими були роботи по використанню шламу глиноземного виробництва в дорожньому будівництві  в Красноярському краї. На Уралі – в Челябінську і Магнітогорську, – були побудовані десятки кілометрів доріг і майданчики на танкодромах з шлаколужного бетону, який за 10-15 років експлуатації збільшував міцність в 2-2,5 рази.

Вершиною успіху тих часів стало зведення в 1987 р. першого в світовій практиці 24-поверхового будинку в збірно-монолітному варіанті на основі лужного цементу з використанням шлаку ліпецького металургійного заводу.

«Відмінною рисою Віктора Дмитровича було вміння не тільки вчити, але й вміння і бажання самому вчитися. Так, під час підводних обстежень він заявив, що сам хоче поринути під воду з аквалангом. Тоді був проведений інструктаж та 10-хвилинне занурення Віктора Дмитровича з аквалангом на глибину до 3,5 метрів. Після підняття на поверхню Віктор Дмитрович виглядав радісним і гордим!»

«Він (В.Д.Глуховський) вчив нас відокремлювати другорядне від основного. В колективі він був душею компанії, блискавично дотепним, любив святкувати події з піснями, танцями, вивозити весь колектив в Карпати, організовував експедиції по огляду і випробуванням конструкцій в умовах експлуатації і навіть зустріч Нового року в спортивному таборі КІБІ. У поєднанні з натхненням це створювало те неповторне середовище, яке і перетворювало роботу на свято», – із спогадів колег по лабораторії.

Вихідними компонентами в’яжучої системи були обрані природні сировинні матеріали (ґрунти), а продукти гідратації лужними розчинами відтворювали цементуючі процеси в земній корі, такі в’яжучі речовини були названі Глуховським В.Д. ґрунтоцементами, а бетони на їх основі  – ґрунтосилікатами.

Основний акцент при впровадженні у промислове виробництво був зроблений на шлаколужні та зололужні цементи, які стали предметом найдетальнішого подальшого вивчення і засвоєння виробництвом в Україні, Росії, Японії, Індії, Китаї, Фінляндії, Німеччині, Чехії, Словаччині, Канаді, Австралії, а також державах пострадянського простору.

В результаті діяльності наукової школи отримано понад 800 авторських свідоцтв, 20 патентів інших країн (США, Німеччини, Японії, Канади, Франції, Швеції, Фінляндії, Норвегії та інших), опубліковано понад 2000 статей, 20 монографій, 5 підручників, захищено 8 докторських, і 150 кандидатських робіт.

По мірі розвитку нового напрямку в будівельному матеріалознавстві та залученню закордонних дослідників до проблеми дещо змінювалася термінологія, з’являлися нові терміни, але в середовищі наукової спільноти завжди лунає протягом вже багатьох років прізвище В.Д.Глуховського як визнаного засновника наукової школи лужних цементів.

Матеріал складений за спогадами Раїси Федорівни Рунової та Володимира Васильовича Гончарова, а також з матеріалів, що зберігаються в Музеї КНУБА.