Національний палац мистецтв “Україна”

Історія Палацу «Україна» почалася з містифікації й досі оповита легендами. Будівництво палацу «Україна» – це майже детективна історія.

Керівництво держави спочатку планувало розмістити концертну залу на місці фундаменту Михайлівського Золотоверхого Монастиря.

Для Євгенії Маринченко ця ідея виявилася категорично неприпустимою. Вона свідомо розробила проєкт будівлі, який не підходив для будівництва у зазначеному місці, а також змогла переконати партійне                                                           Ескіз палацу “Україна” з розміщенням на Михайлівській площі

керівництво відмовитися від цієї ідеї, не побоявшись заявити тоді: «На цьому святому місці повинно стояти те, що стояло віками — Михайлівський Золотоверхий! Це святе місце забудовувати зараз не можна, інакше ми втратимо назавжди можливість в майбутньому відновити цей найцінніший пам’ятник історії, культури і архітектури міста Києва. Це буде другим злочином щодо Михайлівського Золотоверхого (після варварського зруйнування в 30-х роках) і я не хочу бути учасником цього злочину. Поставити ККЗ на місці Михайлівського монастиря я не можу допустити, це здійсниться тільки „через мій труп“!».

Місце для будівництва палацу вибрали на одній з найбільш важливих магістралей столиці.

Проєкти такого масштабу потребували погодження на найвищому рівні, тобто у Москві. Щоб оминути обмеження, Київ вдався до хитрощів.  Під час затвердження проєкту влада УРСР у доповідях Москві зазначала, що планується зведення кінотеатру. Радянське керівництво могло не затвердити зведення будівлі через амбітність проєкту, що конкурував із аналогічним палацом культури у столиці СРСР. У радянській системі масштабні проєкти дозволялися до будування лише у столиці –  Москві.

Будівництво розпочалось у 1965 році. Мікрорайон навколо тільки розпочав забудовуватись висотними будинками.  Будували швидко і тихо. Але довго приховувати суть об’єкту не вдалося.

Коли з’явився перший поверх — із мармуровими колонами, великим вестибюлем і гардеробами стало зрозуміло, що будується точно не кінотеатр. Будівництво зайшло надто далеко, зупинити його вже було неможливо, бо у проєкт вкладені мільйони коштів. Довелося затверджувати план побудови палацу, але з певними корективами: було зменшено кількість місць, аби вони не перевищували об’єми Кремлівського палацу з’їздів у Москві.

“За документами… будували кінотеатр, а по проекту — республіканський палац”, — згадував Перший секретар ЦК КП України (1963—1972) Петро Шелест, – “я свідомо змушений був брати участь в омані”.

Це було більше, ніж просто будівництво. Палац був задуманий авторами таким, щоб показати всім не тільки мистецтво архітекторів та будівельників. Українці хотіли показати, що є в Україні, які природні багатства та промислові спроможності. Мали використати матеріали та камені тільки українського походження. Цегла, пісок, цемент, металева арматура, деревина, скло, черепиця, жерсть і все, що йде на зведення будови – лише українське і створене в Україні. Така ж ідея з внутрішнім оздобленням: граніт, фарби, кольорові камені, сланець, картини українських художників, мозаїки, панно, розписи українськими художниками, світильники, електротехнічне обладнання, апаратура радіо і телебачення, прожектори на сцену, механіка сцени, меблі, килими, плитки оздоблення та сантехніка, тощо, – все українського виробництва.

Московський скандал був грандіозний. Будувати за створеним проектом заборонили, змінили його до елементарної простоти, вже виготовлені елементи оздоблення не дозволили встановлювати.

Але попри майже підпільні умови будівництва, майбутній Палац отримав найкраще.  І навіть у такому спрощеному вигляді палац вийшов красивим та величним, він став одним із найсучасніших об’єктів свого часу, де були реалізовані унікальні інженерні рішення.

Палац «Україна» будувалася в першу чергу для проведення партійних з’їздів, тому архітектори передбачили величезну сцену. У залі для глядачів можуть розміститися 3 780 глядачів. За останнім словом техніки були обладнані підмостки, оснащені двома суміжними майданчиками: при зміні декорацій першу сцену опускають і друга стає на її місце. Підйомник оркестру включає три майданчики, а музичні інструменти подаються на сцену за допомогою двох транспортерів.

Київський Палац «Україна» у свій час став першим у нашій країні, де було застосовано нову технологію металевого перекриття зали – її основу складає система перехресних ферм з паралельними поясами. На той час це була найбільш прогресивна технологія, яка забезпечує міцність будівлі та витримала випробування часом.

Збереження природного рельєфу та зелені газони навколо створили мальовничий фон для палацу. У проекті було застосовано найбільш прогресивні тенденції української архітектури того періоду –  органічний взаємозв’язок із містобудівною ситуацією, функціональність, простота й художня виразність окремих деталей і всього ансамблю загалом.

Творцями палацу мистецтв «Україна» були випускники КНУБА, який у ті роки мав назву Київський інженерно-будівельний інститут.

Архітектори проєкту:

  • Євгенія Олександрівна Маринченко (1916–1999) – випускниця 1941 року
  • Петро Натанович Жилицький – випускник 1950 року
  • Ілля Гершович Вайнер (1925 – 1973), випускник 1951 року

Інженери, конструктори:

  • П. М. Булаєвський – відомий український інженер-конструктор, який брав активну участь у проєктуванні знакових громадських споруд, випускник КНУБА 1940 року,
  • В. Т . Федорченко – випускник КНУБА 1947 року,
  • Г.О. Подгаєцький – випускник КНУБА 1935 року,
  • В. Сидоренко.

Розробкою металоконструкцій покриття палацу у вигляді перехрестних ферм керував безпосередньо Олег Іванович Шумицький, відомий інженер, «батько» київської телевежі, випускник КНУБА 1940 року.

Архітектором інтер’єрів стала Ірма Йосипівна Каракіс, дочка видатного архітектора Йосипа Каракіса, випускниця КНУБА …. Року.

Світильники були виготовлені на тернопільському об’єднанні “Ватра”.

Найкращі українські граніти доставили з Омелянівського кар’єру.

Залізобетонні конструкції для каркаса виготовив Дарницький завод залізобетонних конструкцій (Дарницький завод ЗБК) — сьогодні одне з головних підприємств промислово-будівельної групи «Ковальська».

  • С.В.Ковальська (1938-1993) – директор заводу залізобетонних конструкцій № 3 ДБК-1, випускниця КНУБА 1963 року.

Урочисте відкриття Національного палацу мистецтв “Україна” відбулося 17 квітня 1970 року.

З тих пір всі найважливіші з’їзди, форуми, урочисті засідання, урядові концерти, ювілейні церемонії, виступи іменитих гастролерів проходять саме в палаці «Україна».

Архітектори Євгенія Маринченко та Петро Жилицький за створення проекту Палацу культури «Україна» у місті Києві були відзначені Національною премією імені Т.Г.Шевченка 1971 року.

У 1996 році було зроблено капітальний ремонт та реконструкцію, зменшено кількість місць, створено великий банкетний зал, побудовано новий прес-центр на 120 осіб, загалом споруда має близько 300 приміщень.

Того ж 1996 року палац мистецтв “Україна” було внесено до державного реєстру нерухомих пам’яток України.

У 1998 році палацу було надано статус “Національного”.

І сьогодні модерністська будівля виглядає сучасно, органічно та стильно.  Вже понад 50 років Національний палац мистецтв “Україна” залишається найбільшою мистецькою установою Києва та України. За понад пів століття Палац «Україна» бачив різні епохи: партійні з’їзди та історичні події, концерти світових зірок та інавгурацію Президента України.   Основні зібрання та публічні заходи, наймасштабніші концерти проходять саме тут. Кожне відвідання палацу «Україна» надає глядачеві відчуття величі та свята.

https://vilneslovo.com/palac-ukraina-budivlya-1970-roku/

https://vechirniy.kyiv.ua/news/50513/

https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Kyiv/Marynchenko.html

«Серед найбільш домінуючих будівель досліджуваного періоду слід відзначити Палац культури «Україна», 1965–1970 рр. (архітектор Є. О. Маринченко, П. Н. Жилицький, І. Г. Вайнер, автор інтер’єрів архітектор І. Й. Каракіс; інженери П. М. Булаєвський, В. Т. Федорченко, Г. О. Подгаєцький). Будівля набула своєї унікальності завдяки розкутості думки авторів, сміливому поводженні з формами, застосуванні нових будівельних матеріалів, прийнятті неупереджених конструктивних рішень. Словом, докорінно змінювався підхід до самої архітектури.

Автор проекту заслужений архітектор УРСР Є. О. Маринченко так пояснювала свій задум: «Основним мотивом композиційної побудови фасадів є дуже виступаючі вертикальні ребра-струни, що ніби надають будівлі музичного звучання. Чіткий ритм ребер, облицьованих анодованим алюмінієм, збагачує пластику стіни. Від зміни ракурсу вони то зливаються в суцільну ребристу поверхню, то ніби розсуваються, розкриваючи темні вертикальні стрічки дзеркальних вікон». Новаторство у спорудженні Палацу культури «Україна» виявилось не лише в архітектурно-художніх засобах, але і в конструктивному виконанні. В результаті розробки та порівняння кількох варіантів найбільш доцільним був визнаний каркас, що складається з окремих П-подібних та Н-подібних рамних елементів. Таке членування каркасу, вперше застосоване в будівельній практиці Києва, значно підвищило якість вузлових з’єднань, скоротило терміни монтажу і трудомісткість. У виконанні огороджувальних конструкцій було застосовано профільне будівельне скло – склопрофіліт, на той час новий прогресивний матеріал. Його лінії лаконічні, виразні, добре поєднуються з несучими конструкціями із залізобетону і надають споруді легкості, ажурності, прозорості.» – із статті «Історико-культурні та стильові особливості громадських будівель Києва 1960–1980-х років». Автор – Максим Повар, магістр архітектури, аспірант при кафедрі теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв НАОМА. Науковий керівник: кандидат архітектури, доцент, завідувач кафедри архітектурного проектування А. М. Давидов.

Маринченко Євгенія Олександрівна (12.03.1916 – 15.06.1999).

Українська архітекторка, народний архітектор України (1997), лауреат Шевченківської премії (1971 р.).

Народилася у Петрограді (нині Санкт-Петербург) у родині архітекторів. Дід з боку матері — Толстой Євгеній Олексійович, інженер-архітектор. Батько – Олександр Іванович Маринченко, художник-архітектор.

Євгенія Олександрівна згадувала: «Уже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество, як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об’ємів. Поряд з любов’ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури». Вона мала хист до малювання, у шкільні та студентські роки часто робила замальовки та оформлення стінгазет, обожнювала малювати на природі.

1931 року закінчила семирічну школу і поступила до архітектурного факультету будівельного технікуму в м. Києві. Одночасно з навчанням працювала десятником на будівництві диспансеру Південно-Західних залізниць (1933), техніком на будівництві житлового будинку інженерно-технічних працівників Південно-Західних залізниць (1934), помічником архітектора в 2-й державній архітектурно-планувальній майстерні (1934-1935) у м. Києві.

У 1935-1941 рр. навчалася на архітектурному факультеті Київського інженерно-будівельного інституту. Під час навчання працювала на будівництві житлових будинків у м. Магнітогорську (1938) та м. Баку (1939).

Здобувши професійну освіту на архітектурному факультеті Київського будівельного інституту, де її вчителями стали видатні майстри Олександр Вербицький та Петро Юрченко, архітекторка успішно захистила дипломну роботу «Палац культури заводу Арсенал» у Києві.

Після визволення м. Києва від німецько-фашистських загарбників почала працювати архітектором у проєктному інституті «Діпроцивільбуд» у місті Києві.

Перша велика діяльність молодої архітекторки розпочалась у 1943 році, коли вона брала участь у післявоєнній розбудові міста. Завдяки її наполегливій праці були відновлені Університет Т. Шевченка, Маріїнський палац, Будівля Банку на Хрещатику та актова зала КПІ.

У 1948 році Євгенія Маринченко увійшла до Спілки радянських архітекторів України. А з 1951 року стала головним архітектором проектів «Діпроцивільбуду». Їй доручали термінові і відповідальні роботи, знаючи, що проєкт завжди буде виконано на високому професійному рівні.

Перший великий успіх Євгенії Маринченко — водолікувальний санаторій в Пущі-Водиці під Києвом, за проєктування та участь в будівництві якого, вона була нагороджена премією і почесною грамотою на республіканському конкурсі за кращі побудовані об’єкти цивільного будівництва в 1949 році.

Є.О.Маринченко є автором понад 70 проєктів споруд різного призначення: житлові будинки в Києві; забудова нових кварталів в Одесі, Херсоні, Харкові; житловий масив Ново-Біличі в Києві; клуби, будинки відпочинку, їдальні, кінотеатри.

Вершиною творчості архітекторки стало будівництво нового концертного залу «Палац Україна», за будівництво якого Євгенію Маринченко було відзначено Державною премією імені Тараса Шевченка та почесним званням Заслуженого архітектора України.

Євгенія Маринченко на своєму творчому шляху двічі спасла Михайлівський Золотоверхий собор. Вперше, у 1960-х, коли на місці знесеного собору влада пропонувала звести палац «Україна». Вдалося їй захистити від забудови цього сакрального місця і вдруге, коли у 1980-х роках на фундаменті Михайлівського монастиря владі спало на думку зробити криті тенісні корти.

Коли у 1997 році Михайлівський Золотоверхий Собор було відновлено, Євгенія Олександрівна зазначила: «Моя тверда, принципова і безкомпромісна позиція врятувала від забудови територію колишнього Михайлівського Золотоверхого монастиря і дала можливість відновити його в наші дні. Здійснилася нарешті моя мрія…»

Її батько – Олександр Іванович Мари́нченко (02.06.1891 – 17.03.1981) –  український радянський архітектор, кандидат архітектури з 1949 року. Впродовж 1915-1918 років навчався у Петербурзькій академії мистецтв; у 1924–1929 роках у Київському художньому інституті, одночасно протягом 1925–1930 років викладав у ньому. У 1930 –1938 роках викладав у Київському інженерно-будівельному інституті. Працював у проектних та науково-дослідних установах Києва. За його проєктами побудовані лікарні, будинки відпочинку, житлові будинки у різних містах України. Автор наукових праць з архітектури.

Жилицький Петро Натанович (06.06.1920 – 30.04.1970) – архітектор, Заслужений архітектор УРСР (з 1970 року, лауреат Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка (1971; разом з Є. О. Маринченко за спорудження Палацу культури «Україна» у Києві), (посмертно).

Народився 6 червня 1920 року в Києві. В 1950 році закінчив Київський інженерно-будівельний інститут.

Займався проєктуванням житлових, адміністративних будинків, палаців культури в різних містах України.

Автор:

–              адміністративний будинок в місті Донецьку (1954—1955);

–              палацу культури в смт Новоекономічному (1956—1957);

–              житловий будинок заводу «Криворіжсталь» у Кривому Розі (1956);

–              будинку «Держбуду» у Києві (1965);

–              Палацу культури «Україна» у Києві (1970).

Загинув у автокатастрофі біля міста Умань 30 квітня 1970 року. Похований в Києві на Міському кладовищі «Берковець» (ділянка № 13).

Вайнер Ілля Гершович (10.06.1925 – 1973) — український радянський архітектор. Народився 10 червня 1925 року в місті Харкові. 1951 року закінчив Київський інженерно-будівельний інститут.

Автор споруд в Києві:

–              житлові будівлі Академмістечка (1959, у співавторстві з Н. Сардаковською);

–              готель «Дружба» (1965);

–              палац культури «Україна» (1970, у співавторстві з Євгенією Маринченко і Петром Жилицьким).

Світлана Володимирівна Ковальська (12.11.1938 – 15.05.1993) – директор заводу залізобетонних конструкцій № 3 ДБК-1, Заслужений працівник промисловості України.

Народилась 12 листопада 1938 року в Хабаровському краї. Закінчила школу у 1956 року та одразу прийшла працювати на Київський завод залізобетонних конструкцій № 3, який того року щойно розпочав свою діяльність. Пройшла шлях від контролера відділу товарної якості, старшого інженера-технолога, заступника начальника заводу. У 1963 році без відриву від виробництва закінчила вечірнє відділення будівельно-технологічного факультету Київського інженерно-будівельного інституту. З 1982 року була призначена директором заводу.

За свою важку та сумлінну роботу була нагороджена орденом «Знак Пошани» (1976); присвоєне звання «Ветеран праці» (1988); присвоєне почесне звання «Заслужений працівник промисловості України»(1993).

Була звільнена з заводу у зв’язку зі смертю 15 травня 1993 року…

Похована разом з родиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а).

В 1994 році завод ЗБК-3 ДБК-1 було приватизовано та перейменований на її честь —«Завод ЗБК імені Світлани Ковальської». А у 1995 році підприємство стало відкритим акціонерним товариством.

На площі перед прохідною заводу встановлена пам’ятна стела з барельєфом Світлани Ковальської.

Ім’я Світлани Ковальської Завод залізобетонних конструкцій носить тому, що саме їй вдалось підняти і вивести в лідери будівельної галузі це потужне підприємство. І знадобилось для цього лише 11 років. 

Світлана Володимирівна була вона людиною яскравою – сильною, вольовою і дуже відповідальною, вона щиро любила свою роботу,  відчувала себе із заводом єдиним організмом, була небайдужа до своїх співробітників.

У 2002 році було зареєстровано бренд “Бетон від Ковальської” та розпочато діяльність у сфері житлового будівництва. У сучасний період «Ковальська» займається виробництвом будівельних матеріалів (бетон, залізобетонні вироби, сухі будівельні суміші, лакофарбові матеріали, тротуарна плитка та газобетон), видобуває граніт на двох власних гранітних кар’єрах у Житомирській області.

ПБГ “Ковальська” є членом низки галузевих і ділових об’єднань, зокрема:

  • Конфедерація будівельників України
  • Європейська бізнес-асоціація
  • Всеукраїнська спілка виробників будматеріалів.