Йосип Каракіс (1902–1988)

Архітектор, педагог, один із найяскравіших представників української архітектури ХХ століття. Через незалежну професійну позицію зазнав переслідувань з боку комуністичного режиму та був звинувачений в «українському буржуазному націоналізмі». Автор будівлі Національного музею історії України, Будинку офіцерів у Києві та низки знакових споруд, які стали частиною архітектурного образу столиці.

Йосип Каракіс викладав у КНУБА (тоді – КБІ, КІБІ) з 1931 до 1952 року. Серед його учнів – Авраам Мілецький, Анатолій Добровольський, Наталія Чмутіна, Анатолій Ігнащенко, Валентин Єжов, Віктор Чепелик, Юрій Химич, Віктор Некрасов та інші видатні діячі.

Народився 29 травня 1902 року у місті Балта Одеської області. Родина була заможною – його батько був купцем першої гільдії, мав у співвласності цукрові й тютюнові заводи.

Майбутній архітектор почав навчання у Вінницькому реальному училищі, відвідував вечірні рисувальні класи та працював у Вінницькому міському театрі помічником художника-декоратора.

У 1922 році вступив на юридичний факультет Київського Інституту народного господарства. Але згодом перевівся на факультет живопису до Київського художнього інституту.

У 1925 році за порадою Якова Штейнберга перевівся на архітектурний факультет, який закінчив у 1929 році. Під час навчання працював помічником майстра живопису Миколи Бурачека, навчався у відомих майстрів-архітекторів: Олександра Вербицького, Валеріана Рикова, Петра Альошина.

Під час навчання в інституті Йосип Каракіс працював техніком на будівництві київського вокзалу. Це був його перший досвід в архітектурі. У 1929 році вступає до Товариства сучасних архітекторів України.

В січні 1931 року Каракіса зараховують для проходження військово – виробничої служби на посаду інженера – архітектора в технічну частину Управління військового округу.

Одночасно з військовою службою Йосип Каракіс – стає позаштатним асистентом кафедри архітектурного проєктування КНУБА (тоді – Київський будівельний інститут). Згодом його зараховують до штату, де він швидко визнається одним з кращих викладачів. Потрапити на лекції Йосипа Каракіса вважалося великою вдачею.

З березня 1937 до 1939 року працює головним архітектором тресту “Укргромадпроєкт”, з вересня 1940 до липня 1941 – головний архітектор проєктного бюро Наркомосвіти УРСР.

Один з перших власних проєктів молодого архітектора, з яким пов’язаний його значний успіх – Центральний будинок офіцерів Збройних сил (тоді – Будинок Червоної Армії і флоту на Липках) – 1914-1931 роки. За цей проєкт молодий зодчий одержав премію та схвальну оцінку партійного керівництва.

В роки Другої світової війни, з серпня 1941 до лютого 1942, Каракіс брав участь у будівництві заводів важкого машинобудування в Ростанпроєкті (Ростов на Дону, Ташкент), а з лютого 1942 до 1944 був головним архітектором і керівником Архітектурно-будівельного бюро Фархадської ГЕС (Узбекистан).

Знаковим проєктом для Йосипа Каракіса стала будівля Національного Музею історії України (1937-1939).

Первинно будівля призначалася для Київської художньої школи на 280 учнів, яку планували  збудувати на вулиці Богдана Хмельницького, 12-14, однак комуністична влада вирішує надати архітектору для будівництва іншу ділянку.

Нова школа мала бути збудована на місці Десятинної церкви (1828 року), яку мали демонтувати найближчим часом. За спогадами родини Йосипа Каракіса він доклав великих зусиль, щоб вмовити комуністичну владу посунути будівництво у бік схилу, щоб не знищити фундаменти тисячолітнього храму. Після Другої світової війни будівлю передали Національному музею історії України.

У 1938 році Йосипу Каракісу присвоїли звання доцента Київського інженерно-будівельного інституту. Одночасно архітектор керує проектною майстернею, багато проєктує.

У вересні 1944 році архітектор повертається до Києва і працює у “Діпромісті”. З 1945 року Каракіс знову відновлює викладацьку діяльність на посаді доцента кафедри архітектурного проєктування Київського інженерно-будівельного інституту. З 1948 – керівник сектору інституту художньої промисловості Академії архітектури УРСР.

У 1951 році країну охопила чергова ідеологічна «чистка». У вересні в актовій залі Київського інженерно-будівельного інституту, де викладав Каракіс, відбулися збори, на яких мали «рішуче засудити діяльність архітекторів-шкідників». «Обвинуваченими» стали член-кореспондент Академії архітектури УРСР Яків Штейнберг та доцент Йосип Каракіс.

Каракіса одночасно звинуватили і в буржуазному націоналізмі – за зведений у Луганську готель «Україна», де оформлення фасаду нагадувало традиційний український орнамент, – і в космополітизмі. Штейнберг тоді вимушено «покаявся» – і залишився працювати в інституті. Натомість Каракіса, який відмовився визнавати «провину» («я жив і працював по совісті»), постановили звільнити.

Це рішення обурило студентів, які називали Каракіса «одним із найкращих викладачів». На захист архітектора став студент інженерно-будівельного інституту Михайло Буділовський, який у майбутньому буде відомим архітектором-модерністом, організував збір підписів. Цю акцію потім назвуть «Листом тринадцяти».

 В 1952 році звільнений від викладацької діяльності доцента інженерно – будівельного інституту. Його ім’я як талановитого зодчого на довгі роки було незаслужено забуте.

З 1963 року працював в Українському зональному науково-дослідному і проектному інституті (КиївЗНДІЕП) на посаді керівника відділу проєктування шкільних споруд.

Каракіс працюав над типовими та індивідуальними проектами шкіл. За його проєктами їх побудовано понад 4500. Його архітектурні ідеї втілені в проектуванні експериментальних шкіл як у Києві, так і в Донецьку, Краматорську, Луганську, Ташкенті, Махачкалі.

Майстер українського конструктивізму, борець за збереження історичних пам’яток у своїх роботах випереджав час, саме тому деякі фахівці вважають, що його новаторські ідеї 1930-х років досі актуальні. Проте радянська влада намагалася безжально стерти заслуги Каракіса.

За час своєї діяльності Йосип Каракіс реалізував понад 60 архітектурних проектів. Найвідоміші з них і нині вражають своєю вишуканістю й оригінальністю.

Творчість Каракіса відіграла значну роль в архітектурному житті України. Його творча спадщина відображає сутність часу, сутність епохи, в якій жив і творив архітектор. Він творив власний стиль, свій почерк, своє бачення архітектури.

Стаття підготовлена за матеріалами музею КНУБА.