Адаменко Катерина Захарівна
Адаменко Катерина Захарівна (7.11.1918 – 21.05.2012)
Українська спортсменка, тренер, заслужений майстер спорту, багаторазова чемпіонка СРСР та України з п’ятиборства, стрибків у довжину, бігу з бар’єрами. Мати відомого футболіста Олега Блохіна.
Видатна легкоатлетка в період з 1936 по 1953 роки, стала другою серед жінок в Україні, якій було присвоєно звання Заслужений майстер спорту СРСР.
Народилася 7 листопада 1918 року в селі Небраті Бородянського району Київської області.
У 13 років переїхала до Києва. У 1932–1935 роках навчалась в школі фабрично-заводського учнівства при київській швейній фабриці імені М. Горького. У 1935–1936 роках працювала на цій фабриці. У 1938–1941 роках — тренер ДСО «Швейники».
Свій шлях до легкої атлетики Катерина розпочала в 14 років. Її знайомство зі спортом розпочалося з участі в змаганнях з кросів та масових пробігів. У 1936 році вона взяла участь у загальноміському легкоатлетичному кросі за маршрутом Бессарабка — «Червоний стадіон» (нині — НСК «Олімпійський») і несподівано для всіх виграла пробіг. Саме тоді на неї звернув увагу відомий в Україні тренер з легкої атлетики Володимир Пилипович Шипуков (у 50-х та на початку 60-х років — керівник фізичної культури і спорту в місті Києві) і запросив Катерину на регулярні тренування. Він інтуїтивно побачив у цій швидкій та координованій дівчині здатність не тільки до швидкого бігу, а до виконання складних технічних вправ. Відтак розпочав готувати дівчину до участі в змаганнях з багатоборства. Катерина тренувалася з ентузіазмом, та особливо захоплювалася стрибками у довжину та бар’єрним бігом.
Через два роки регулярних тренувань настав час «збирати врожаї». У 1938-му Катерина стає чемпіонкою України з бігу на 80 м з бар’єрами. За цим розпочалася справжня злива її яскравих перемог на чемпіонатах України. У тому же бар’єрному бігу (1940, 1946-1951 роках), в стрибках у довжину (1941, 1945-1951), з бігу на 100 м (1945-1946), з бігу на 200 м (1946-1947), у п’ятиборстві (1945).
Заняття спортом та швидке зростання майстерності вплинуло й на подальший перебіг її життя. Водночас із тренуваннями вона прагнула оволодіти тренерсько-викладацьким мистецтвом. У 1938-1941 роках працює тренером ДСТ «Швейники».
У 1940 році здобула перемогу на чемпіоннаті СРСР на своїй коронній бар’єрній дистанції , у 1947-му на цій же дистанції стала бронзовим призером, а в 1949 – срібним. Двічі на таких чемпіонатах ставала призером у стрибках у довжину (1946 – срібним, у 1951 – бронзовим).
Її техніка подолання бар’єрів була настільки досконалою, що разом із відповідною кінограмою була описана в підручнику з легкої атлетики, що був виданий для інститутів фізичної культури (автори: Васильєв Г.В. та Озолін М.Г., 1952 р.). Це – свідчення не тільки таланту спортсменки, а й рівня знань та обдарованості її тренера. Зазначимо також, що Катерина Адаменко за роки виступів за збірні Києва та республіки встановила 12 рекордів України!
Перед німецько-радянською війною вийшла заміж. Народила сина Миколу. З початком війни її з малим сином евакуювали у російську глибинку, куди прийшла похоронка на першого чоловіка Адаменка. У середині 1940-х познайомилася зі своїм другим чоловіком — офіцером МВС Володимиром Івановичем Блохіним. У 1950 році вдруге вийшла заміж. В 1952 році у них народився син Олег. Материнство не завадило їй увійти до складу олімпійської збірної СРСР на літніх Олімпійських іграх у Гельсінкі.
У 1944–1958 роках — викладач, старший викладач Київського університету. У 1958 році закінчила Київський інститут фізичної культури.
З 1958 року — на кафедрі фізичного виховання Київського інженерно-будівельного інституту, де пропрацювала понад 50 років. Підготувала 6 майстрів спорту та 38 кандидатів у майстри спорту.
Разом зі своїм колегою Віктором Федоровичем Луциком, Катерина Захарівна створила хорошу легкоатлетичну команду, котра успішно виступала на вузівських змаганнях. Помітною сторінкою в її діяльності стала праця на посаді помічника декана факультету промислового та громадського будування, де повністю розкрився її талант організатора фізкультурно-масової, оздоровчої та спортивної роботи. Саме цей факультет був лідером в комплексній спартакіаді інституту.
Енергії Катерині Захарівні вистачало ще не на абияку громадську роботу. Мешканці Залізничного району столиці тричі обирали її депутатом районної ради народних депутатів, де вона енергійно і з успіхом відстоювала інтереси своїх виборців.
Із інтерв’ю К.З.Адаменко:
“В 1932 році я, 14-річна дівчинка, відправилась з Бородянки, де народилась та росла, в Київ навчатися на швачку. С дитинства мріяла бути кравчинею. Щоб до мене приходили шикарні дами, і я б їм шила гарне вбрання на замовлення. Мене прийняли в фабрично-заводське училище (ФЗУ) при швейній фабриці імені Горького. В гуртожитку на вулиці Тарасівській надали койку і тумбочку у величезній кімнаті, де жили 40 людей. В голодні 1932-33 роки я до занять виходила з гуртожитку та займала чергу за комерційним хлібом. Він коштував дорожче, ніж по карткам, та продавали його по 500 грамів в одні руки. Я встигала перші півкіло продати трошки дорожче і на ці гроші купити ще одну порцію. Сховаю хліб в тумбочку – та йду на тренування. Повертаюсь та думаю: «З’їм трошки, щоб на вечір залишилось». Відщипувала по шматочку і непомітно для себе з’їдала весь шматок. Ще пам’ятаю, учням ФЗУ майже щодня давали по тарілці супа з квашеною капустою. Тому суп з локшиною був для мене справжнім святом.
21 червня 1941 року я повернулась з Харкова, де виступала на змаганнях з гімнастики за клуб «Швейник». А в неділю, 22 червня, мала брати участь у спортивному параді на відкритті оновленого Червоного стадіону, який після реконструкції став називатись «Республіканський». Але свято не відбулось: почалась війна. Мій свекор домовився, щоб мене з сином вивезли з Києва. У вантажному вагоні ми дістались Харкова, де тоді знаходився Комітет з фізкультури і спорту УРСР. Товариство «Швейник» допомогло мені влаштуватись на ніч. Тоді ми гадали, що евакуюватися далі не буде необхідності, але з часом були змушені переїздити далі, вглиб Росії. Туди й пришла мені звістка про загибель мого чоловіка. Залишилась я одна з малою дитиною на руках.
Ще до війни я подала документи до Харківського інституту фізкультури. Закінчувала, щоправда, вже київський. Ще будучи діючою спортсменкою, влаштувалась на півставки викладачем фізкультури В Київський університет імені Шевченка. Коли у нас з Володимиром Блохіним народився син Олег, міська влада виділила нам квартиру на масиві Чоколівка, який тоді інтенсивно забудовувався. Щоб не витрачати час на дорогу до роботи, я вирішила перейти з університету до КІБІ. Та й Олег навчався в нашому районі, у 144 школі. В молодших класах він ходив до школи з ключами на шиї, а я в перервах між парами бігла додому, щоб нагодувати сина, дізнатись про його оцінки та шкільні новини…
Під час літніх канікул Олег разом зі мною, викладачем фізкультури, їздив до студентського табору КІБІ в Конча-Заспі. Син був нарівні з усіма, грав у шахи, у декого із студентів навіть вигравав. А на початку навчального року на стадіоні КІБІ набирали школярів в секцію футболу. Олег записався, один раз сходив, та не сподобалось, що від тренера тхне тютюном та горілкою. От тоді я підказала чоловіку: оголошуй набір дітей з десяти років до футбольної школи «Динамо».І батько повіз Олега на «Динамо».
Спогади видатного футболіста Леоніда Буряка: «Катерина Захарівна – видатна спортсменка, дуже мудра й доброзичлива жінка. Вона справді замінила мені матір, коли я приїхав до Києва та робив перші кроки в «Динамо». Перші два-три роки я, можна сказати, мешкав у них, часто приїжджав, їв. У мене ще не було свого житла, тому їхня квартира була другим будинком для мене. Мати Олега дуже добре до мене ставилася. В моєму житті вона зіграла велику роль, я вдячний Катерині Захарівні за те, що підтримувала мене, людину, яка ніколи раніше не залишала рідний дім, але тоді опинилася в чужому місті й далеко від батьків, родини. Якби не вона, хто знає, можливо, я би все кинув та поїхав. Це була дуже хлібосольна жінка, вона добре готувала, в будинку було достатньо продуктів, м’яса – стіл був завжди накритий. Ми часто заїжджали з Олегом і на свята, і просто так на обід.»
Із спогадів першого президента Федерації легкої атлетики України Юрія Микитовича Тумасова: «Вперше я побачив Катерину Захарівну на стадіоні в секторі для стрибків у довжину в 1953 році, де вона знову була лідером вже після народження сина Олега. Через десять років ми регулярно зустрічалися як вузівські колеги на міських та інших студентських змагання з легкої атлетики. У 1970 році викладачі вузів Києва подалися в ознайомчу туристичну поїздку Болгарією з наступним відпочинком на морі. Катерина Захарівна стала душею нашої групи. Її веселі пісні, жарти, знання величезної кількості анекдотів, а, головне, їх смачний переказ, різноманітні веселі життєві історії, забезпечили нам всім веселий та радісний настрій. У моїй пам’яті Катерина Захарівна залишилася однією з яскравих особистостей, котрі створювали історію легкої атлетики України.»
Вона пішла з життя на 94-у році (21 травня 2012 року). Похована на Байковому кладовищі у Києві (ділянка № 33).
За ініціативи і підтримки ректора Петра Куликова та завідуючого кафедрою фізвиховання і спорту професора Станіслава Канішевського, в спорткомплексі встановлено меморіальну дошку з барельєфом пані Адаменко з двома жовто-блакитними квітами, що його розробили архітектори університету, в якому вона пропрацювала півсторіччя.
https://uaf.org.ua/2018/01/22/yurii-tumasov-pro-katerynu-zakharivnu-adamenko/
https://dynamo.kiev.ua/blog/421242-mama-katya-v-pamyat-o-velikoj-ukrainke
