Elementor #201595

«На пагорбах київських»

Історія Києва в цеглині

       Головний будівельний матеріал в історії цегла. За цегляними таврами можна вивчати не тільки історію міста, а й відомих городян.

      Друга половина ХІХ століття. Київські купці заходилися обзаводитися будинками для здачі квартир у найм.                                   

Так виглядала «Київська цегла»

Ріст цегельного виробництва

      Матеріалу для цегли в Києві та околицях вистачало. Світло-червоні та малі білі цеглини, придатні для укладання печей завдяки своїй вогнестійкості, робили з глини, яку видобували у Петрівцях. Темно-червона цегла – із червоно-бурої глини, що добувалась в районі сучасної Оболоні. Ця глина змінювала свій колір після випалу.
      Місцева цегла була будівельна та пічна. Серед другої зустрічається маленька: довжиною –15 см, шириною – 7 см і товщиною – 2 см. Виявлено й пічну цеглу з англійськими написами. Ймовірно, продукцію виготовляли у Києві за ліцензією. Окрім прізвищ та ініціалів, на цеглині іноді ставили номери. Існувала й жовта цегла взагалі без клейма. У радянські часи будівельний матеріал відзначали зірочкою, абревіатурою заводу чи роком випуску.
       Хітом продажу була світло-жовта цегла. Київський губернатор і поціновувач старовини Іван Фундуклей у своїй книзі «Статистичний опис Київської губернії» називав її найякіснішою. Виробляли світло-жовту цеглу із синьої глини. Завдяки своїй вологостійкості вона вдало підходила до забудови Києва. З плануванням та будівництвом Києва завжди був ризик, бо коли розливався Дніпро, він міг підтопити фундамент будівлі, а вологий ґрунт прискорював його руйнування. Отже,  із цегли жовтувато-білого кольору зводили багато київських будинків.

Клеймо якості

      Наприкінці XIX століття цегляна промисловість взяла такий розбіг, що влада не встигала реєструвати мануфактури, що виникали по всій країні. Про контроль якості продукції не було й мови.
     Довгий час ставити тавро на цеглу влада зобов’язувала лише великих промисловців. Робили це для того, щоб спростити митний облік під час експорту продукції. 1846 року Микола I зібрав комісію, яка розробила стандарти цегельного виробництва. У них прописували все: від вимог до глини та печей до розміру самих виробів. Слідом за цим імператор видав указ, який зобов’язує всі цегельні ставити тавро на своїй продукції, щоб за ним у разі браку можна було знайти винних. Своє клеймо було у кожного великого виробництва.

Великі і малі заводи

      Цегельних заводів, на яких працювало не більше двадцяти людей, у Києві та Київській губернії було близько 3 тисяч. Але офіційна статистика їх не враховувала – надто дрібний масштаб. Великих виробництв існувало значно менше. Довідник «Київська цегла» стверджує: 1845 року в місті функціонувало 11 цегельних заводів – 8 приватних, 2 казенних, 1 монастирський. До кінця століття їх чисельність сягнула чотирьох десятків. Серед великих виробників були купці:

Адам Сніжко, Афіноген Луньов та Іона Зайцев.

Сніжко та його спадкоємці

       Цегляне виробництво родини Сніжків виникло завдяки Київській фортеці, яку постійно розбудовували. Черговий етап модифікації споруди розпочався 1830 року. Міські чиновники не наважилися довірити виробництво будівельних матеріалів для стратегічного об’єкту приватникам, тому за замовлення взялися два казенні заводи. Випущені ними вироби позначали клеймами «К.И.К.», «К…» (із зазначенням року) і «КВ». На казенних заводах працювали ув’язнені з арештантських рот.
      Через тридцять років непотрібні державі заводи придбав купець другої гільдії Адам Сніжко, заплативши за них 15 780 карбованців. Після смерті Сніжка виробництво розділили між собою діти. Цегла, що випускаються ними, маркувалися тавром «Н. СНІЖКО», тобто «спадкоємці Сніжка».      Вийшовши заміж, донька купця Олена Сніжко стала Хлєбніковою та створила окрему торгову марку. Свою продукцію вона позначала двома логотипами: тавром «СНІЖКО ХЛІБНІКОВА» або літерами «С» і «Х», що переплітаються.

 

       Під час будівельного буму бізнес Сніжко пішов у гору, тож підприємці затіяли будівництво прибуткового будинку, вирішивши зробити його повністю зі своєї цегли. Будівлю було закінчено у 1901 році,  відкривала його Олена. Переживши кілька реконструкцій та Другу світову війну, воно збереглося до наших днів.
       Цей колишній прибутковий будинок на розі «Площі Українських героїв» (колишня площа Л.Толстого) вважають архітектурною перлиною Шевченківського району Києва. Господарями цієї пишності, зведеної в історичному стилі за проєктом відомого архітектора Михайла Григоровича Артинова, були спадкоємці “цегляного магната” Адама Сніжка: Сергій Адамович, Олена Адамівна (за чоловіком Хлєбнікова), а також їхні племінники – Ілля Андрійович та Флорентій Олександрович.

Прибутковий будинок, що зберігся до наших днів

Сьогодні на його фасаді все ще можна побачити рік його будівництва -1901 та дві літери «С» і «Х», що переплітаються.
“Цегляний магнат” Адам Сніжко побудував його виключно зі своєї  цегли. Він знаходиться на “Площі українських героїв”.

Завод «А. С. ЛУНЕВЪ»

        Київському купцю Афіногену Луньову належали цегельні заводи в селі Мишоловка та Пирогово, але іноді, як і багато купців, він орендував інші заводи.
       Виробництво Луньова було масштабним. До кінця 80-х лише один завод у Мишоловці виробляв мільйон цегли на рік. Там стояло тавро «А. С. ЛУНЕВЪ».
      Будинок Луньова знаходиться на вулиці Ярославській, 8. Офіційно будівлю на реконструкції, за фактом, руйнується.
saga_Kirpich-Luneva_3 - копия
Цеглина із прізвищем виробника «А.Луньов»
      Про самого Луньова відомо мало. 1880-го він купив дерев’яну садибу в Києві, але незабаром зніс, щоб на її місці з’явився будинок. Автором проєкту став популярний тоді архітектор Павло Спарро, який збудував у різні часи кілька будівель на Володимирській, Прорізній та Терещенківській вулицях. Будинок Луньов зводив із власної цегли. Що сталося далі – невідомо. За два роки він продав нерухомість київському чиновнику.     
      Після смерті купця виробництво дісталося його спадкоємцям, братам Федору та Кузьмі. Луньовське тавро було замінено на складне – «Ф. і К. ЛУ (БР) НЕВИ”.
      

Найвідоміший завод в історії

     Не всім киянам відомо, що меценат, піклувальник медичних установ Йона Зайцев ще й цеглу виробляв…
      Київський цегельний завод купця першої гільдії Іони Зайцева знаходився між вулицями Кирилівською та Верхньо-Юрківською. Адреса заводу Іони Зайцева достеменно невідома. Але колишній адміністративний корпус його лікарні знаходиться на Кирилівській, 61, на Куренівці. Найімовірніше, будівля збудована з цегли, яку робив купець. Будинок входив до складу колишнього комплексу лікарні Іони Зайцева.
      Трохи про лікарню.   Свій фінансовий стан Іона Зайцев сколотив на цукрі, а відомий став як меценат та піклувальник медустанов. 1893-го він заснував невелику хірургічну лікарню, а через чотири роки (1896) збудував власним коштом на Кирилівській хірургічний корпус, де безкоштовне обслуговування могли отримати незаможні євреї і не тільки. 
      Будівлю було споруджено під наглядом талановитого архітектора Карла Шимана. Тут розміщувалося  25 безкоштовних ліжок, на яких щороку проводилося близько 400 операцій. При лікарні діяла також амбулаторія, де хворі могли безкоштовно отримати хірургічну, ортопедичну чи отоларингологічну консультацію. Головним лікарем незмінно залишався відомий київський хірург Григорій Борисович Биховський.
      Поруч із лікарнею Зайцева стояла садиба та цегельня, що належали козелецькому купцю Ігнату Багреєву. 1899 року Зайцев купив у Багреєва і будинок, і завод. На цеглі, що виготовлялася там, ставили тавра «І.М.З.» та «І. М. ЗАЙЦЕВЪ». Виробництво було не лише бізнесом, а й благодійністю – Зайцев давав роботу бідним євреям.

Лікарня М.Зайцева в стилі модерн. Кирилівська,61. 1913 р.

       Після смерті Іони Зайцева у 1907 році, справу продовжив його син Маркус.  В 1913-му  купець, цукрозаводчик  Маркус Зайцев збудував ще один корпус у стилі модерн за проєктом київського домовласника, головного архітектора Києва Едуарда-Фердінанда Петровича Брадтмана. Перший поверх лікарні був відданий під притулок-богодільню для немічних старих; для її мешканців там влаштували невелику синагогу.
      На другому поверсі розташувалося пологове відділення. До речі, мешканці нинішньої Куренівки та Подолу з тремтінням серця проїжджають повз цю будівлю, тому що знають: у цьому пологовому побачили життя члени їхньої сім’ї, сусіди та знайомі.

Радянська цегла

       Зайнявши Київ у 1920 році, радянська влада почала не лише відновлювати, а й міняти структуру промисловості. Цегляні заводи націоналізували, тавра спрощували, іноді взагалі заміняли п’ятикутною зіркою. Остаточно зображення на  цеглі зникли після Другої світової. У першій половині 50-х у СРСР починається післявоєнний будівельний бум, головним нововведенням якого стають панельні будинки.
       Цеглу продовжують використовувати, але не так масово, як раніше. Змінюється і технологія її виробництва: замість керамічної цегли з’являється силікатна. Її пресують з піску та вапна, тому коштує вона дешевше. Червону цеглу, як більш вологостійку, продовжують використовувати для спорудження фундаменту.

Цеглою з Хрещатика забудували Бровари

А+Б запитала у колекціонера  цегли про її історію в післявоєнний період  (1941-1945). 
       «Цеглини  – візитівки часу, – вважає Сергій Костяний. У минулі часи власникам заводів не соромно було підписувати їх своїми прізвищами. Фахівці стверджують, що стара цегла міцніша за сучасну в 4-5 разів (зараз вона більш крихка і пориста). – Знайомі розповідали, що їхні рідні розбирали зруйнований у війну Хрещатик, і людям, які мали пільги, дозволялося забирати половинки цегли, – розповідає збирач старовини Ляшев. – Знаю будинок на Нивках, збудований із таких половинок. Багато будинків із хрещатикської цегли зведено у Броварах. На горі Щекавицькій хтось будує приватний будинок, використовуючи стару цеглу з прізвищами Луньова та Сніжка. Кажуть, є вторинний ринок, де раритет продається на… льохи та сараї.

Незамінний матеріал

       Півстоліття тому існувала думка, що майбутнє – за панельними будинками. На відміну від цегляних будувати їх швидше та дешевше. Прогноз виявився вірним до певної міри: сьогодні типові будівлі збирають частинами на місці або на виробництві – або повністю відливають на будмайданчику. Зменшити витрати за допомогою сучасних технологій вдалося, але повністю замінити цеглу – ні. Для створення унікальних проєктів забудовники досі використовують саме її. Особливо цегла стане в нагоді в районах з історичною забудовою – зокрема, на Подолі.      Зводячи будівлі там, девелопери мають виконати дві умови: уникнути псевдоісторизму та вписати об’єкт у старий архітектурний ансамбль. Зробити це можна за допомогою цеглини. Наприклад, скласти сучасний фасад зі старої цегли: будівлі, що зруйнувалися, розбирають, цеглу очищають, реставрують і використовують повторно. Так створили цегельну частину фасада Театра на Подоле. 
       Забудовник Saga Development фасад іншої подільської будівлі по вулиці Петра Сагайдачного, 18, зробив з нового бельгійського клінкеру, який за кольором схожий на рідну київську цеглу.    
        Цей клінкер (міцну цеглу) виробляє компанія Nelissen, що існує з 1921 року. Цегла для будівлі на Подолі в офісно-житловому комплексі Saga City Space була покладена так, щоб пропускати світло вдень усередину будинку, а вночі – назовні. 
          Ми познайомили нашого читача з історією головного будівельного матеріала  – цеглою. Молодим і перспективним студентам та спеціалістам,  та й не лише їм це знати цікаво й корисно. Читайте!
 
                                                                                                                                 І.Геращенкова,
                                                                                                                                 частково використано дані із SAGA Development                             

 

Follow by Email
YouTube
Instagram
Telegram