Леоніда Світлична (1924–2003)

Інженерка-будівельниця, громадська діячка та одна з ключових постатей українського шістдесятництва. За участь у національному русі зазнавала переслідувань з боку комуністичного режиму. Разом із чоловіком Іваном Світличним створила середовище, яке стало одним із центрів українського національного та культурного відродження 1960-х років.

Леоніда Світлична народилася 2 квітня 1924 року в Києві. Батько – Павло Терещенко, студент-архітектор, мати – домогосподарка.

У 1940 році вступила до КНУБА (тоді – Київський інженерно-будівельний інститут).

Із спогадів Леоніди: «Перший день війни застав мене, першокурсницю Будівельного інституту, на геодезичній практиці…Рятуючись від Німеччини, я стала студенткою Медичного, потім Гідромеліоративного інститутів – єдиних вузів за німців…1944 року продовжила навчання в Будівельному інституті  – це звільнило мене від мобілізації до війська. Приміщення не опалювалося. Голодні, обідрані – але вчилися. А ще треба було заробляти, бо на стипендію не можна було й хлібини на базарі купити. Особливо тяжко було під час голоду 1946-47 років»

Інститут закінчила в 1948 році. В аспірантуру її не взяли, звинувативши в перебуванні на окупованій території. Згодом поступила до аспірантури іншого закладу – Інституту будівельної механіки. Після закінчення аспірантури працювала асистентом у Будівельному інституті.

30 січня 1956 року одружилася із одним з майбутніх лідерів українських шістдесятників – Іваном Світличним. У 1960 році вони одержали маленьку однокімнатну квартиру за адресою вул. Уманська, 35, 20.

Це була невеличка квартира: Василь Стус називав її ласкаво-іронічно «голуб’ятня». Але саме їй судилося перетворитися на центр культурного життя.

«В Івановому домі книги не тільки охоче давали читати друзям, їх нав’язували, змушували читати. Іван розсилав книги повсюдно, частенько не сподіваючись на повернення. Щедро дарував книги», – пригадувала Леоніда Світлична.

На Уманській вирувало життя – дискусії і літературні читання, зустрічі шістдесятників. Вже тоді знакові постаті української культури – Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Ліна Костенко, Ігор Калинець, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Дзюба – усі вони були як вдома у Світличних.

Леоніда разом із чоловіком брала участь в роботі Клубу творчої молоді (КТМ), який розміщувався у Жовтневому палаці поблизу Хрещатика, долучилася до руху опору. КТМ став мистецьким осередком шістдесятництва.

Її стійкість стала опорою для Івана Світличного, якого радянський режим замордував жорстокими умовами ув’язнення.

У 1979 році Світлична поїхала до чоловіка в Гірський Алтай, де той відбував чергове заслання, була разом з ним у лікарні, працювала санітаркою і на кухні.

Пройшовши разом із Іваном через заслання, Леоніда протягом багатьох років була для нього фізичною та інтелектуальною опорою, попри спроби системи зламати їхню родину.

У січні 1983 року привезла чоловіка до Києва і доглядала до кінця його життя. Леоніда Світлична присвятила себе систематизації та збереженню спадщини шістдесятників.

Завдяки її зусиллям було впорядковано величезний архів, видані листи та поезії Івана Світличного. Ця робота дозволила зберегти правдиву історію шістдесятництва України.

Леоніда Світлична написала кілька власних книжок спогадів: «Доброокий», «Не доходять ненаписані листи» (видана під назвою «Іван Світличний. Голос доби»).

Померла у Києві 18 лютого 2003 року на 78 році. Похована в одній могилі з чоловіком на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Стаття підготовлена за матеріалами музею КНУБА.