Володимир Заболотний (1898–1962)

Архітектор, педагог і громадський діяч, автор проєкту будівлі Верховної Ради – одного з головних символів української державності. У 1932–1947 роках – професор кафедри архітектурного проєктування КНУБА (тоді – КІБІ), підготував покоління видатних українських архітекторів повоєнної доби.

Володимир Заболотний народився 13 серпня 1898 року в селі Карань (зараз – район Переяслава на Київщині). Його батько працював золотарем, виготовляв церковне начиння.

Заболотний закінчив реальне училище в Переяславі у 1919 році, працював, а у 1921 році вступив до Київського архітектурного інституту, який був першим архітектурним вищим навчальним закладом в Україні.

У 1924 році інститут був об’єднаний з інститутом пластичного мистецтва, на базі яких був створений Київський державний художній інститут (КХІ) з архітектурним факультетом. В 1925 році, ще будучи студентом запроєктував будівлю Київської кінофабрики.

У 1927 році захистив дипломний проєкт профілакторію «Кинь-Грусть» на 500 місць, одержав звання архітектора-художника і залишився викладати у КХІ.

Пізніше став головним архітектором Києва. З 1929 до 1933 під його керівництвом були розроблені плани реконструкції Черкас, Кременчука, Алчевська (Луганська область), Кам’янського (Дніпропетровська область), Кривого Рогу.

З початку 1930-х та в період з 1944 до 1962 року Володимир Заболотний викладав архітектурне проєктування у КНУБА (тоді – КІБІ) та керував дипломним проєктуванням.

Брав участь у конкурсах на кращий проект Урядового центру у Києві (1935) та повоєнної відбудови Хрещатика (1944). Найкращим твором Заболотного цього періоду його творчості є Будинок Верховної Ради в Києві (1936–1939). Автор особисто керував будівництвом.

В роки окупації (1941-1943) він перебував в евакуації в Уфі (РФ). В цей період його позицією активно цікавляться органи держбезпеки. У довідці співробітники НКГБ (народний комісаріат державної безпеки – попередник КГБ) прямо зазначили, що головною темою розмови стало питання створення після війни самостійної української держави.

Заболотний говорив про незалежність України за пів століття до референдуму 1991 року. Професор бачив Україну демократичною державою, яка матиме власний уряд і визначатиме політику самостійно. Важливо, що незалежність, на його думку, мала бути затверджена шляхом плебісциту – загальнонародного голосування. Причому проводити його мала не радянська влада, а міжнародні структури, які гарантували би вільне волевиявлення українців.

В 1944 році Володимир Заболотний повернувся у Київ і очолив філію Академії архітектури УРСР. В архівах також збереглися доповіді архітектора звинувачували у формуванні навколо себе кола «націоналістично налаштованих» архітекторів, надмірному акцентуванні на українській культурі та постійному прагненні звільнити українські наукові інституції від контролю Москви.

Не менш промовистими виглядають звинувачення у «надмірному захопленні українською культурою». Радянські спецслужби закидали архітектору підтримку досліджень української спадщини, інтерес до традиційного мистецтва, відродження історичних форм українського побуту та прагнення посилити український характер діяльності Академії архітектури УРСР.

У тому ж документі згадується й багаторічна дружба Заболотного з видатним режисером Олександром Довженком. 

Під час повоєнної відбудови Києва Володимир Заболотний підготував один з конкурсних проєктів відновлення Хрещатика, в якому активно звертався до традицій українського бароко. Проєкт не був реалізований.

Вчена ступінь доктора архітектури Заболотному була присуджена в 1953 році. В 50-ті роки він розробив (у співавторстві) генеральний план будівництва Виставки передового досвіду в народному господарстві (нині Національний експоцентр України) та проєкт реконструкції та забудови Європейської площі у Києві.

У 1957 році Володимир Заболотний очолив відділ історії українського мистецтва при президії Академії будівництва і архітектури (АБіА УРСР), що був створений за його ініціативою. Відділ займався узагальненням та висвітлення здобутків українського мистецтва. 

Професор помер 2 серпня 1962 року. Похований у Києві, на Байковому кладовищі (ділянка №1).

Стаття підготовлена за матеріалами музею КНУБА та за архівними документами, що дослідив історик Едуард Андрющенко.